Як говорити з дітьми раннього віку про війну та улагоджувати їхній стан

В кожній сім’ї дорослі члени родини мають свої уявлення про війну. Тож батьки будуть передавати своїм дітям все те, що вони розуміють і відчувають.

Як розказати дитині 2-3-х років про війну?

«Ніяк. Взагалі. Ми не використовуємо ніяких таких термінів і слів, що лякають. Батьки мають просто домовитись з дитиною, що в якісь моменти потрібно буде швиденько вдягтися і піти туди, куди вони скажуть. Також необхідно донести малюку, що потрібно бути поряд з мамою, триматися за руку, не бігти попереду чи залишатися.

Все що батьки повинні створити дитині наскільки зможуть - це безпечний простір та задоволення базових потреб таких як сон, їжа, тепло, емоційний контакт. Не скасовуйте казки на ніч, ігри, фізичну активність наскільки це можливо в умовах, в яких опинились ви та дитина. Попіклуйтесь про свій емоційний стан - це буде запорукою стійкої дитячої психіки».

Як улагоджувати емоційний стан дитини?

👉 Дати дитині відчуття безпеки

Дітям будь-якого віку дуже важливо відчувати безпеку. Вони мають бути впевнені, що коли приходять до своїх дорослих, яким довіряють — отримають відповідь.

👉 Терпляче відповідати на ті самі питання знову

Діти, особливо маленькі, можуть ставити ті самі запитання знову і знову, ходячи по колу. Дорослим треба бути готовими щоразу терпляче відповідати на ці питання. Знову і знову казати, що з нами все буде добре, все буде гаразд.

👉 Давати тілесний контакт

У будь-якій тривозі завжди задіяне тіло. Тому важливо обіймати, давати відчути кордони. Разом вовтузитися, будувати халабуди.

👉 Не закріпити негативні реакції

Є небезпека закріпити негативні патерни поведінки для певного психоемоційного стану. Наприклад: коли тривожно — батьки починають агресувати. Дорослі можуть самі потрапити в цю воронку почуттів і поділитися цим з дитиною. І надалі вона саме так реагуватиме на тривогу — агресією. Тому слід бути свідомим свого стану і намагатися контролювати свої реакції.

👉 Емоційний стан важливіший за слова

Стан, у якому дорослі говорять з дитиною, важливіший за слова, якими вони говорять. Дитина має бачити, що дорослий стабільний. Так, він має право на свої почуття. Дорослий хвилюється, переживає, співчуває, але він залишається стабільним — для дитини це найважливіше. Страх втрати контролю — найбільший для дитини після страху втрати близької людини. Коли дитина бачить, що дорослий не контролює ситуацію, не контролює сам себе — це лякає, і тут можливе потрапляння в дуже глибоку воронку тривожності, з якої важко вибратися. Дитина весь час перевірятиме, чи мій дорослий у порядку, що з ним відбувається. Це дуже виснажує емоційно.

👉 Грати

Коли є ознаки, що дитину щось налякало, вразило — з дошкільнятами треба грати. Лімбічний мозок теж займається програванням страху. Грати слід так, як дитина сама поведе, не потрібно нічого нав’язувати чи пропонувати. Треба асистувати, супроводжувати в цьому процесі, ніяк не вести. Діти добре самотерапевтуються через гру.

Дитина може витримати будь-яке бомбардування, якщо поруч знаходиться емоційно стабільна мама чи батько. І це те, про що інколи забувають батьки. Вони кажуть: “та я якось впораюся, головне – це дитина”. Але діти дуже чітко зчитують невербальну мову, і якщо я кажу, що впораюсь, але сама тремчу, невпевнена та тривожна, то діти бачать саме це, а не те, що ми кажемо. Тому важливо спочатку врівноважити себе, а потім заспокоювати дитину.

ПРАВИЛО КИСНЕВОЇ МАСКИ

У літаку стюардеса нам каже, що спочатку потрібно одягнути кисневу маску на себе, а потім – на дітей. У психології працює той самий принцип.

Батькам варто спочатку потурбуватися про себе, подбати про власне психічне здоров’я та стан ресурсності, аби мати змогу допомогти дітям.

У дітей, як і в дорослих, активно функціонують дзеркальні нейрони, за допомогою яких діти можуть зчитувати емоційний стан своїх батьків та відтворювати його у своєму житті. Тобто, якщо ми маємо глибинні переживання, але про це не розповідаємо, то діти будуть переживати й тривожитися і не зможуть навіть пояснити, чому так відбувається. Вони просто будуть відображати нас.

На це треба звернути особливу увагу. У нашій ментальності є така особливість, що ми йдемо до лікаря лише тоді, коли нам уже дуже зле. У цьому випадку краще займатися профілактикою.